Складно переоцінити значення засобів масової інформації в політичних процесах. Тому в сучасних державах ЗМІ називають "четвертою владою", "сторожовим псом" або "правою рукою демократії". Телебачення, радіо, преса та Інтернет-портали відіграють ключову роль у формуванні думок і розвитку громадської думки. Вони не тільки інформують про події, що відбуваються, розважають нас комедійними шоу та серіалами. Журналісти допомагають боротися із корупцією, непотизмом (кумівством), порушеннями прав людини та добиватися справедливості.

У 21 столітті термін "медіа" має більш загальне значення і поступово витісняє традиційне поняття ЗМІ. Медіа є множиною від медіума, що дослівно можна перекласти, як "засіб" або "перевізник". Тобто, медіа — це засоби передачі та обміну інформацією, спрямовані на широку аудиторію. Поняття об'єднує всі традиційні ЗМІ, такі як газети, журнали, телебачення, радіо та Інтернет-портали. Так звані нові медіа охоплюють соціальні мережі, месенджери, блоги, де користувачі мають можливість самостійно створювати контент та ділитися ним із друзями й усім світом. Більшість із нас щодня публікує свої тексти, фотографії, меми, коментує пости, створює історії, завантажує і пересилає іншим користувачам відео та іншу текстову чи аудіовізуальну інформацію. Даний курс політичної освіти теж є частиною нових медіа. Відео та анімація була створена для публікації на YouTube. Тексти й тести були завантажені на міжнародному освітньому порталі Udemy.com і сайті німецької неурядової організації www.dekabristen.org. Значна частина контенту була опублікована нами та багаторазово поширена вже невідомими нам користувачами в Facebook, Teltgram та Instagram. На відміну від публікацій в соціальних мережах і блогах, традиційні медіа з редакціями інформують про події, спираючись на інтерв'ю, власні розслідування, перевірку даних (факт-чекінг) і за допомогою пильного спостереження за найбільш важливими темами (beat reporting).

Поряд із виконавчою, законодавчою і судовою владою, сучасні медіа є рупором суспільства і за допомогою розслідувань та інформування населення перешкоджають беззаконню, насильству, забрудненню навколишнього середовища, дискримінації та корупції. Медіа має функцію спостереження за політикою і повинні контролювати три інші гілки влади: виконавчу, законодавчу і судову. Тому політологи називають її часто "четвертою владою" або "сторожовим псом демократії".

Президенти, депутати, губернатори та мери призначаються на свої посади шляхом чесних та вільних виборів і зобов'язані звітувати за свою роботу й витрачання бюджету перед суспільством. Політики є публічними персонами й знаходяться під постійним прицілом камер і мікрофонів журналістів. Обравши політичну кар'єру, людина автоматично погоджується на негласний договір, що за всіма його діями стежитимуть камери журналістів. Вони будуть ставити складні та нерідко провокаційні питання, а їх відповіді стануть предметом аналізу політологів і обговорення в соціальних мережах. Потрібно бути готовим до того, що опозиція та ідеологічні противники будуть критикувати й викривлювати слова президента і членів уряду. Глав держав обов'язково будуть пародіювати у комедійних шоу, а найбільш харизматичні політики стануть героями карикатур, мемів і фотожаб. Все це є частиною демократичного процесу. Тиск на медіа за сатиру, критичні статті, цензура на державних каналах, протидія роботі журналістів — все це є грубим порушенням базових принципів демократії та, як правило, виливається в скандали, за підсумками яких політики часто позбавляються своїх посад.

Історія налічує чимало яскравих прикладів, коли журналісти та блогери розкрили корупційні схеми, виявили злочинні дії влади та запобігли порушенню закону. Найзнаменитіша історія сталася під час передвиборчої кампанії в США. Вона увійшла в підручники як Вотергейтський скандал, про який згодом зняли фільм "Вся президентська рать" (All the President's Men). У 1972 році двоє журналістів газети "Вашингтон пост", Боб Вудворд та Карл Бернстайн, оприлюднили матеріали про прослуховування штабу кандидата в президенти від демократичної партії Джорджа Макговерна для використання матеріалів у передвиборчій боротьбі. Макговерн виступав опонентом чинного президента Річарда Ніксона. Білий дім спробував "зам'яти" скандал з прослуховуванням опонента, але газета "Вашингтон пост" не дозволила це зробити й кілька місяців публікувала нові факти прослуховування. Вони лягли в основу справи спеціально створеної комісії Сенату, яка почала процедуру імпічменту президента. Через два роки після переобрання, у 1974 році, Ніксон був змушений подати у відставку. Ця історія стала хрестоматійним прикладом того, як ЗМІ відіграють роль сторожового пса демократії.

За десять років до цього в Західній Німеччині стався політичний скандал, який увійшов в історію як "Справа Шпігеля". Скандал, який вибухнув у 1962 році, був викликаний низкою критичних статей журналу про корупцію у Міністерстві оборони. Журналісти тижневика проливали світло на особисту зацікавленість міністра оборони Франца-Йозефа Штрауса при розподілі державних коштів і звинувачували його в отриманні відкатів від будівельних компаній. Крім того, Шпігель регулярно в жорсткій формі критикував плани міністра оборони перетворити Німеччину на ядерну державу. На думку редакції, в умовах посиленої Холодної війни, озброєння Бундесверу ядерною зброєю означало перетворення Німеччини в ціль для радянських ядерних ракет, а значить, в разі можливої ​​війни — повне знищення Західної Німеччини.

Кульмінацією історії стала стаття "Умовно готові до оборони" (Bedingt abwehrbereit), присвячена широкомасштабним навчанням НАТО під кодовою назвою "Fallex 62". Журнал поширив інформацію, що в результаті цих навчань ні німецькі збройні сили, ні об'єднані угруповання НАТО, у разі можливої ​​війни, не в змозі утримувати оборону Західної Німеччини понад два тижні. Реакція консервативного політика була негайною. У "Шпігелі" пройшов обшук, а кілька співробітників журналу разом із головним редактором Рудольфом Аугштайном були заарештовані. У цей момент на захист свободи слова стало громадянське суспільство. Люди вийшли на вулиці, тримаючи в руках журнал "Шпігель" із вимогами відпустити журналістів. Уряду було нічого відповісти на розслідування журналістів, а натиск громадськості був настільки великий, що міністру оборони Францу-Йозефу Штраусу довелося піти у відставку. Справа "Шпігеля" є нагадуванням про загрозу втручання політиків у роботу журналістів і стала передвісником масштабної хвилі протестного руху 1968 року, який назавжди змінив взаємовідносини між державою та громадянським суспільством у Німеччині.

Сьогодні, в епоху Інтернету, не тільки журналісти можуть бути "сторожовими псами демократії". Цю роль часто виконують блогери. Наприклад, у Росії найгучніші розслідування про корупцію робить Фонд боротьби з корупцією Олексія Навального. У 2017 році ФБК опублікував відео "Він вам не Дімон" про можливі корупційні схеми в колах, наближених до Дмитра Медведєва, який був тоді прем'єр-міністром Росії. Відео набрало понад 34 мільйони переглядів на YouTube. Навесні 2017 року, тисячі молодих людей вийшли на вулиці російських міст із вимогою відставки прем'єр-міністра. Будучи членом команди Путіна, Дмитру Медведєву спочатку вдалося зберегти свій пост, який він покинув лише через 2,5 роки.

В Україні незалежний проєкт Bihus.Info опублікував кілька масштабних розслідувань про корупцію. Одна із найгучніших справ — скандал щодо схем в оборонному секторі, до яких нібито було причетне оточення президента Петра Порошенка. Історія набула розголосу в розпал передвиборчої кампанії у 2019 році й погіршила і без того низький рейтинг Порошенка, фактично, вибивши його із президентських перегонів.

Сьогодні для того, щоб бути журналістом-розслідувачем не завжди необхідно проникати у передвиборчий штаб кандидата в президенти або їхати на інший кінець світу, щоб отримати необхідну інформацію. Досить вміти знайти дані в Інтернеті, їх проаналізувати, перевірити факти та опублікувати результати у себе в соцмережах. Наприклад, можна шукати плагіат в дисертаціях політиків, як це роблять учасники проєкту "Діссернет" у Росії. Подібна практика поширена і в Німеччині. Так, у 2011 році німецький міністр оборони Карл-Теодор цу Гуттенберг був змушений піти у відставку після того, як студенти та молоді вчені виявили в його дисертації з юриспруденції плагіат. Цу Гуттенберг намагався виправдовуватися в перебігу декількох тижнів, але в підсумку під тиском преси та громадянського суспільства пішов у відставку і достроково завершив свою політичну кар'єру у віці 40 років.

Одна із функцій медіа — контроль за діями влади. Реалізація цієї функції можлива у разі існування незалежних від держави ЗМІ. Засоби масової інформації можуть бути по-справжньому незалежними тільки тоді, коли вони мають надійне фінансування, а спонсори не втручаються у справи редакції. За формою власності джерелами фінансування ЗМІ можна умовно розділити на державні, суспільно-правові та приватні. Суспільно-правові ЗМІ є в багатьох країнах, наприклад у Великобританії з розвиненою мережею теле-радіокомпаній BBC або в Німеччині з численними федеральними та регіональними каналами та радіостанціями ARD, ZDF та Deutschlandfunk. Фінансування каналів із бюджету або за допомогою обов'язкових відрахувань громадян не означає те, що чиновники беруть участь у визначенні редакційної політики. Цим займаються журналісти та професійні медіаменеджери. У Німеччині контролем незалежності ЗМІ та дотриманням журналістами професійних правил, прописаних в етичному кодексі преси (Pressekodex) займається недержавна Рада з Преси (Presserat). Це самоорганізована структура власного контролю журналістів і захисту свободи преси, яка володіє наглядовими повноваженнями й може стягувати санкції за порушення кодексу. Рада з Преси була заснована редакторами німецьких газет у 1956 році за аналогією із британським Press Council для уникнення створення державного органу нагляду.

У ситуації, коли ЗМІ в країні належать олігархам або чиновники можуть звільнити й призначити лояльних редакторів телеканалів і газет, складно говорити про свободу слова та неупереджену журналістику. Приватні ЗМІ теж не завжди є незалежними. Комерційні телеканали, радіо й газети в боротьбі за читачів і кількість кліків вдаються до методів жовтої преси, публікують проплачені матеріали, вигадані сенсації й популярні міфи. В такому випадку ви є продуктом, який виробляється за допомогою поширення нібито безкоштовної інформації та яким нав'язується реклама, нерідко прихована під публікаціями партнерських матеріалів від рекламодавців і великих промислових концернів.

Міжнародна неурядова організація Репортери без кордонів щорічно випускає Всесвітній індекс свободи преси. У ньому проаналізовано 180 країн за індикаторами свободи слова, незалежності газет та телеканалів, цензури в Інтернеті, переслідування чи насильства щодо журналістів і медіаактивістів.

Німеччина займає в рейтингу 11 місце і вважається країною із хорошими умовами для роботи журналістів. Німецьке телебачення і радіо фінансуються коштом обов'язкових внесків громадян у розмірі 17,50 євро на квартиру або сім'ю, незалежно від кількості її членів (Rundfunkbeitrag). Приватні канали та газети повинні заробляти самі на підписці та рекламі. В епоху активного поширення Інтернету, медіабізнес переживає кризу і ставить під загрозу виживання друкованих видань. Основну загрозу свободі слова в Німеччині становлять праворадикали та салафіти, які нерідко нападають на репортерів під час демонстрацій і погрожують розправою в мережі. У доповіді Репортерів без кордонів також вказується на те, що існує небезпека прослуховування журналістів силовими органами Німеччини.

Україна повільно покращує свої позиції, але поки знаходиться у другій половині списку — на 96 місці. Український медіаландшафт різноманітний, але більшість великих каналів та газет належить олігархам і політикам, які використовують ЗМІ як засіб для економічної та політичної боротьби. Це наочно демонструє спеціальний мультимедійний портал Репортерів без кордонів та Інституту масової інформації — Media Monitor Ownership Ukraine. Українські журналісти та блогери нерідко стикаються з тиском на роботі, особливо, коли мова заходить про корупцію. Протягом багатьох років Україна є метою пропагандистів і конспірологів, багато з яких є провідними передачами або запрошеними експертами на російських державних телеканалах. Через війну на Донбасі, багато російських ЗМІ та Інтернет-портали знаходяться під забороною, а незалежним журналістам практично неможливо безперешкодно працювати на окупованих територіях Донбасу та Криму.

Росія знаходиться у хвості рейтингу — на 149 місці. Кремль контролює всі основні телеканали та радіостанції безпосередньо або через наближених олігархів. З початку масових протестів проти фальсифікації на виборах у 2011/2012 роках, поступово посилюється цензура в Інтернеті. Державна служба "Роскомнадзор" блокує критичні сайти без судового рішення під приводом поширення забороненої інформації та спільно із силовими відомствами використовує спеціальну систему "СОРМ" для моніторингу блогів і соціальних мереж. Під приводом боротьби з екстремізмом за публікацію фотографій, коментарів та репости заводять кримінальні справи й засуджують користувачів соцмереж до великих штрафів та тюремного ув'язнення. Безкарними залишаються загрози, перешкоджання у здійсненні журналістської діяльності та напади на співробітників незалежних ЗМІ. В окремих регіонах Росії, таких як Чечня, робота незалежних журналістів повністю паралізована. Багаторічна практика цензури на телебаченні та тиск на журналістів створили атмосферу, яка сприяє розвитку самоцензури. Багато журналістів і громадяни Росії бояться вільно висловлюватися про політику і критикувати дії влади. На тлі того, як державні газети, радіо і телебачення перетворилися в рупор Кремля, а МВС і ФСБ регулярно моніторить контент у ВКонтактє, міжнародні соціальні мережі YouTube, Twitter, Instagram, Telegram, Facebook і жменька незалежних онлайн-медіа залишаються в Росії останніми острівцями свободи слова.

ЗМІ в демократичних країнах повинні бути незалежними від еліт, представляти широкий спектр думок і критикувати дії уряду. Громадські дебати, публікація думок незалежних експертів у газетах та їхня участь на ток-шоу, політкоректні обговорення у соціальних мережах сприяють поліпшенню якості прийнятих політиками рішень. Журналісти є ключовою складовою критичного громадянського суспільства. Вони мобілізують людей на громадську діяльність, як то участь в благодійному марафоні на підтримку людей з інвалідністю, підписання петиції за виплату коштів підтримки під час карантину або заклик до солідарності з людьми ЛГБТ у день боротьби з гомофобією.

Цензура є грубим порушенням свободи слова і заборонена в конституціях більшості країн. Консерватори, популісти та авторитарні політики виправдовують обмеження роботи журналістів міркуваннями безпеки, наприклад, боротьбою із екстремізмом, охороною державної таємниці. Нерідко обмеження використовуються для приховування фактів непотизму і корупційних змов влади та бізнесу. Втручання у роботу редакцій газет, цензура на телебаченні або переслідування людей за інакомислення в Інтернеті є не тільки кричущим порушенням громадянських свобод, а й діями, які дестабілізують політичний процес і систему стримувань та противаг.

Проєкт «Citizen +» підготовлено німецькою суспільно-корисною організацією Dekabristen e.V., українською анімаційною студією NEED у співпраці з Illuminator.info та російським медіа-порталом Bumaga Media. Фінансова підтримка надана Міністерством закордонних справ Німеччини в рамках програми «Розвитку діалогу між громадянськими суспільствами Росії та країн Східного Партнерства».